Перша українська дивізія
зброї СС «Галичина»
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
14-а гренадерська дивізія Ваффен СС «Галичина» — підрозділ у
складі військ Ваффен-СС Німеччини, що існував у 1943—1945 роках і
був укомплектований з українців. З 19 квітня 1945 року
підрозділ отримав нову назву — 1-а Українська Дивізія УНА.
Передісторія
У 1940 щоб компенсувати військові втрати військ СС було потрібно
близько 18 тис. рекрутів. За угодою з вермахтом, СС могли отримувати
тільки 2 % від загального числа німецьких новобранців, що складало
близько 12 тис. чоловік в рік. Бракуючу кількість було вирішено
компенсувати шляхом формування іноземних частин СС[2].
Першими частинами такого роду стали частини з фольксдойче в
Чехословаччині. Потім послідувало формування частин в країнах Бенілюксу
(полк «Вестланд») і скандинавських країнах (полк «Нордланд»). З жителів
східної Європи:7-а гірська дивізія «Принц Ойген» з фольксдойче Угорщини,
Румунії і Югославії (1942); дивізія «Ськандербег» в Албанії та ін[3].
Формування
Парад рекрутів до дивізії «Галичина» у Львові, 18 липня 1943 р.
Агітаційний плакат дивізії «Галичина»
Агітаційний плакат дивізії «Галичина»
У березні 1943 р.
керуючий генеральною округою «Галичина» бригадефюрер СС Отто Вехтер, який дуже прихильно ставився до
українців, налагодив співробітництво з Центральним Комітетом Володимира Кубійовича
(Українські Представники) і попросив дозвіл на формування поліційного
полку «Галичина». Г. Гіммлер підтримав ініціативу Вехтера і запропонував
у подальшому розгорнути полк у дивізію. Створену у Львові для цієї мети
Військову Управу
очолив галицький німець Альфред Бізанц, колишній
полковник УГА, людина, досить знана у Західній Україні. Але реально
повноваження Управи були мінімальні, навіть ті поради, котрі вона давала
німцям, залишалися тими без уваги.
У переговорах з д-ром Отто Вехтером представники української сторони
наполягали на виконанні таких вимог:
- Дивізія повинна бути українською у складі німецької армії (а не
німецькою, складеною з українців), що повинно знайти відображення у
назві, зовнішніх відзнаках і у командному складі;
- Дивізія має формуватися у складі Вермахту, оскільки частини
«Waffen-SS» не мали духовної опіки над військовослужбовцями, а це мало
велике значення для українських вояків;
- Моторизація дивізії до такого ступеню, щоб вона мала всі види зброї,
включаючи танки;
- Дивізія в цілому та її окремі частини не можуть використовуватися
проти власного народу.
Лише невелика частина цих вимог була виконана. За рішенням Гіммлера
дивізія не мала права носити назву «українська», щоб не пропагандувати
ідею незалежності України, вона повинна зватися «галицькою» і складатися
із мешканців тієї країни, яка раніше належала Австрії, тобто із
«австрійських галичан», а не з українців. Сучасний державний герб
України — «тризуб» — був тільки на прапорі дивізії, а основною відзнакою
дивізії став «галицький лев». Всі командні пости від батальйону і вище
тимчасово передавалася до рук німців.
Командиром дивізії було призначено бригадефюрера СС Вальтера Шиммана,
якого змінив 20 листопада 1943 р. бригадефюрер СС Фріц Фрайтаг,
колишній офіцер таємної поліції, пізніше командував полком у єдиній
дивізії поліції на фронті (4. Ss-Polizei-Panzergrenadier Division).
Фрайтаг був дуже честолюбною людиною, підозріло ставився до своїх колег і
за своїм характером взагалі мало підходив для керування дивізією.
Дивізія увійшла до складу «Waffen-SS» разом з іншими національними
формуваннями, але для неї було зроблено виняток і «Галичина», єдина з
усіх різнонаціональних дивізій СС, отримала опіку католицьких, а потім і
православних священиків. Сформована дивізія була як напівмеханізована,
але не «Panzergrenadierdivision». Обіцянка використовувати українців
тільки на східному фронті також не була повністю виконана. Українська
сторона погодилася на всі ці обмеження, вважаючи їх тимчасовими і
такими, що будуть зняті після того, як дивізія покаже себе у боях.
Набір добровольців проводився у травні-червні тільки серед українців,
що проживали на території нинішніх Львівської, Тернопільської та
Івано-Франківської областей. Пізніше в дивізію вступали представники
інших регіонів, наприклад, т.зв. Волинський легіон, і навіть полонені
червоноармійці.
На 18 червня 1943 р. записалося 84 тис. добровольців, 52 тис. з яких
пройшли медкомісію, але у дивізію було зараховано тільки 13 тисяч. Після
комісування захворілих та отримавших «бронь», чисельність майбутньої
дивізії становила 11,5 тис. чоловік, і у листопаді 1943 р. додатково
було призвано ще 6 тис., так що в учбові табори відправили 17 200 чол.
Після наближення фронту бажаючих записатися до дивізії стало набагато
більше, тому що молоді залишалося або бути мобілізованим до Червоної
Армії, або «йти до лісу». Тому із добровольців сформували ще п'ять
поліційних батальйонів.
17 червня 1943 р. колишні офіцери та підофіцери першими відправилися
на перепідготовку: піхотинці — в Лешани, артилеристи — в Бенешов у
Чехії, піхотні артилеристи — в Бреслау-Лісса в Сілезії. 18 червня
транспорт відправився також у Брно і на польський військовий полігон
«Гайделягер» біля Дембиці, куди через два тижні доставили вже
обмундированих рекрутів із Брно. За статутом до складу дивізія повинна
була складатися із 480 офіцерів, 2587 підофіцерів і 11 622 стрільців,
разом — 14 689 чоловік. На 20 вересня реально дивізія складалася з 261
офіцера, 673 підофіцерів і 11 967 стрільців, разом — 12 901 чоловік.
Після закінчення рекрутської перепідготовки і прийняття присяги в
Гайделягері найбільш здібних рядових відправили до підстаршинських шкіл.
Була відчутна нестача українських командних кадрів, тому дивізійний
штаб добився дозволу вислати в офіцерські школи кілька сот молодих
кандидатів, що не мали бойового досвіду, необхідного в таких випадках. У
травні 1944 р. відібрані поїхали на курси до Чехії. Всі, хто пройшов
перепідготовку, отримали відповідні звання, що не завжди відповідали
тим, які вони мали в інших арміях. Найвище звання майора отримали:
командир дивізіону важкої артилерії артполку Микола Палієнко і Євген
Побігущий — командир 29-го піхотного полку.
Склад
Дивізії
Склад Дивізії подано на 1943 рік
-
-
- Піхотний полк № 29 — майор Побігущий.
- Піхотний полк № 30 — сотник Барвінський.
- Піхотний полк № 31 — сотник Гончаренко.
Піхотні полки складалися з двох батальйонів кожен (після бою під
Бродами — з трьох) і 13-ї та 14-ї рот.
-
- Артилерійський полк — штандартенфюрер Баєрсдорф. Полк складався
із трьох дивізіонів легкої і одного (№ 4) — важкої артилерії.
- Дивізіон зв'язку — складався із сотні телефоністів (4 взводи), сотні
радіозв'язку і відділу з дресованими собаками.
- Саперний курінь — складався з 4-х сотень, 3-я — на велосипедах; 4-а
сотня мала мостову колонну; на озброєнні були також вогнемети; одна
сотня складалася з 182 чоловік.
- Курінь фузилерів — командир — штурбанфюрер Бристот. Був
напівмоторизованим, основним завданням якого була розвідка.
- Дивізіон зенітної артилерії — моторизований,
складався із однієї 20мм батареї (4 взводи по 3 гармати і 6 важких
кулеметів, 200 чоловік), однієї 37-мм батареї (3 взводи по 3 гармати і 6
важких кулеметів, шість 80мм і чотири 120 мм гранатомети) і однієї 88мм
батареї (чотири 88-мм і дві 20-мм. гармати, 180 чоловік, командир — гауптштурмфюрер Віртес.
- Курінь постачання.
- Кінний ескадрон.
- Відділ польової жандармерії.
- Дві технічні сотні.
- Польовий запасний батальйон.
- Навчально-запасний полк.
Найменшою тактичною одиницею дивізії був курінь (батальйон), який
складався з трьох піхотних і однієї важкої сотні, нумерованих 1-4, 5-8,
9-12, з яких важкі — №№ 4, 8, 12. Рота (сотня) включала три взводи (чоти) і одне гранатометне
відділення (рій).
Кожна чота складалася з трьох роїв (1 підстаршина, 9 стрільців). Кожен рій мав на озброєнні кулемет
«LMG42», снайперську гвинтівку, один пристрій на гвинтівку
для стрільби малими протитанковими гранатами і ракетницю. Ройовий
командир був озброєний автоматом. У сотні було 148 чоловік. У другому
складі дивізії (після боїв під Бродами) гранатометного відділення не
було, мало було кулеметів. Важка сотня мала три кулеметні взводи і
відділення 80 мм гранатометів, нараховувала 230 стрільців. 13-а сотня
піхотної артилерії складалася з 4-х чот — 3 по дві гармати 75 мм і
четверта важка з двома 150 мм гарматами. Транспортувалися важкі гармати
за допомогою тягачів.
Бойові
дії на східному фронті, бій під Бродами
Нарукавна нашивка вояків дивізії «Галичина»
На початку лютого 1944 р. в Гайделягері була сформована бойова група,
яка трьома ешелонами виїхала до України і включилася в бойові дії у
північно-західній частині Галичини і Холмщини, а через місяць
повернулася до дивізії, яка на той час вже була переведена до Нойгаммеру
для завершальної частини формування. У травні 1944 р. дивізію відвідав
Г. Гіммлер, який тоді вперше назвав добровольців не галичанами, а
українцями. Гіммлер залишився дуже задоволеним бойовою підготовкою
дивізії, і у промові закликав «кріпити у боях дружбу українського та
німецького персоналу дивізії». Військовий статут, за яким дивізія
формувалася як «піхотна кінно-упряжна» (тип 44 з деякими модифікаціями)
мав дату «4 січня 1941 р.», змінену пізніше на «15 червня 1943 р.» До
червня 1944 р. дивізія носила назву "SS-Freiwilligen Division «Galizien»
("СС — добровільна дивізія «Галичина»), на початку травня вона отримала
номер «14» і назву «14. SS- Freiwilligen Grenadier-Division (galizische
Nr. 1)» — («14 СС добровільна гренадерська дивізія (галицька N1)», а 27
червня її присвоєна назва «14.Waffen— Grenadier- Division der SS
(galizische Nr.1)» — «14-а гренадерська дивізія СС (галицька N1)».
28 червня 1944 р. за наказом командувача групою «Північна Україна»
генерал-фельдмаршала Вальтера Моделя дивізія була введена до складу
13-го корпусу 4-ї танкової армії, яка тримала оборону 160-км відтинку
фронту біля м. Броди. Дивізія «Галичина» зайняла другу (запасну) лінію
оборони фронту довжиною 36 км.
13 липня радянське командування силами 1-го Українського фронту
почало Львівсько-Сандомирську операцію, метою якої було оточення
німецьких військ у Галичині, взяття Львова, і вихід на лінію Вісла-Сян. У
результаті наступу військ маршала Конєва 13-й корпус попав у оточення, а
«Галичина» кинута на різні відтинки для ліквідації небезпечного
становища. Під час жорстоких боїв під Бродами 22 липня 13-й корпус розбігся по домівках, а
залишки «Галичини» (біля 1000 чоловік) на чолі з генералом Фрайтагом
заблукали і потрапили в Закарпаття.
У с. Середнє зібралося біля 1500 бійців (разом із технічною сотнею та
запасним куренем, які не попали в оточення) і після короткого
відпочинку група повернулася до Нойгамеру. Там до неї приєдналося ще
1500 чоловік, вцілілих під Бродами, і учбово-запасний полк у кількості
8000 чоловік і 5 поліційних батальйонів.
Переформування
та дії в Центральній Європі
5 вересня 1944 р. вийшов
наказ про нове формування дивізії. До 31 грудня дивізія мала бути
готовою до бойових дій.
На цей час політична ситуація навколо дивізії докорінним чином
змінилася. 17 жовтня 1944 р.
Гіммлер дозволив змінити назву дивізії на 14.
Waffen-Grenadier-Division der SS (Ukrainische Nr.1).
28 вересня командування СС наказало перемістити дивізію до Словаччини
для охорони від партизанів району біля м. Жилини, де дивізія продовжила
переформування. У Словаччині дивізія зустріла добре ставлення зі
сторони місцевого населення, котре негативно ставилося до комуністів.
Бійці дивізії навіть взяли під свій захист словацьких робітників, яких
тероризували більшовицькі партизани. 26 січня 1945 р.
дивізію було перекинуто до Югославії, де вона воювала з партизанами Тіто.
Пізніше дивізію перевели до Австрії, де вона брала участь у боях біля
замку Гляйхенбер. Бій закінчився перемогою дивізії, і двох українців
було нагороджено Залізними Хрестами 1-го класу: це поручники Володимир
Козак і Остап Чучкевич. Володимир Козак 15 квітня 1945 р. на чолі свого
підрозділу зняв блокаду замку Гляйхенбер, а Остап Чучкевич 6 і 8 квітня
1945 р. очолив вдалі контратаки «галичан», у ході яких вдалося відбити
колишні бойові позиції.
Створення
УНА та вихід із війни
Хрест 1-ої Дивізії Української Національної Армії
Наприкінці 1944 р. німці запропонували українцям створити Український Національний
Комітет (УНК) у якості представника українського народу. Але при
цьому німці наполягали на тому, щоб УНК був складовою частиною
російського «Комітету
Визволення Народів Росії», очолюваного генералом Власовим, від чого українці рішуче
відомовилися.
12 березня 1945 р. німецький уряд визнав УНК на чолі з генералом Павлом Шандруком єдиним
представником українського народу з правом організації Української Національної Армії
(УНА). Командуючий УНА 15 березня був призначений П. Шандрук, начальником
штабу — генерал О. Валійський, а 17 березня стало початком формування
УНА.
До складу регулярних частин УНА повинні були увійти: — дивізія
«Галичина», котра з 19 квітня 1945 р. отримала назву «1-а Українська
Дивізія УНА» (1 УД УНА); — всі українські добровільні формування, що
входили до складу різних німецьких частин і носили з 1943 р. назву
«Українське Визвольне Військо» (УВВ); — добровольці із числа
військовополонених українців і цивільних робітників у Німеччині; —
батареї протиповітряної оборони, сформовані з української молоді. 7
квітня 1945 р., коли Радянська Армія вже захопила східні передмістя
Берліну, генерал Шандрук виїхав у 1-у УД, яка знаходилася на фронті в
районі Фельдбаху і прибув туди 18 квітня. Він представив штабу
майбутнього нового командира дивізії, а поки — начальника штабу,
генерала Михайла Крата.
25 квітня частини дивізії були приведені до присяги на вірність
Україні. 7 травня, дізнавшись про неминучу капітуляцію Німеччини о 1-й
годині ночі 9 травня, генерал Шандрук наказав дивізії відійти з лінії
фронту не пізніше 8 травня, форсованим маршем перейти за р. Мур в зону
окупації західних військ. Дивізійні сапери налагодили міст через ріку,
яким скористалася не тільки дивізія, а й відступаючі німецькі та
угорські частини. Радянські війська в районі Юденбургу танковим ударом
розсікли дивізію на дві частини. Незважаючи на це, основна частина
дивізії опинилася в англійській окупаційній зоні в районі Тамсвега, а
командування УНА і менша частина 1-ї УД були інтерновані американцями в
Радштадті.
Біля 12 тис. чол. із складу дивізії «Галичина» були переміщені
англійцями в табір для інтернованих в м. Шпиталь, а звідти — до Італії,
де вони знаходилися в таборах у Белларії, а з листопада 1945 по травень
1947 рр. — в Ріміні. У травні-червні 1947 р. всі українці, за винятком
1052 чоловік, що виявили бажання повернутися до СРСР, і 176, що перейшли
у 2-й польський корпус генерала Андерса, були перевезені до Англії. Там
їх розмістили у таборах військовополонених, де задіяли до
сільськогосподарських робіт до повного звільнення наприкінці 1948 р.
Колишні вояки дивізії після звільнення роз'їхалися по всьому світу — у
США, Канаду, Австралію, Аргентину.
На відміну від інших підрозділів, сформованих з колишніх радянських
громадян, військовослужбовці «Галичини» не були видані радянському
уряду, що деякі історики пояснюють впливом Ватикану.
Аналіз
причин створення Дивізії
Цитується за статтею Володимира Кубійовича
ПОЧАТКИ УКРАЇНСЬКОЇ ДИВІЗІЇ «ГАЛИЧИНА» (правопис оригіналу збережено)
Ось які міркування подав я з нагоди творення Дивізії на згаданій
конференції 18 квітня 1943 р. (подаю лише головні тези цієї довірочної
доповіді): ми живемо в час найжорстокішої війни, в якій немає милосердя,
в якій ціниться лише сила, в першій мірі фізична. Ми високо стоїмо
морально, але фізичної сили нам бракує, і з цієї причини ми є об'єктом, а
не суб'єктом у теперішніх подіях. Щоб поправити наші шанси, нашою
задушевною мрією є створити власну збройну силу, і в цьому напрямі йдуть
найрізнородніші спроби від вибуху війни… Українська Збройна Сила — це
наше бажання, бо тоді стаємо співвоюючою силою і здобуваємо в боротьбі
за наше становище найсильніший атут: ми проливали кров. І таким чином
стаємо підметом у політиці…
Різні збройні відділи, які організуються, зокрема на східніх землях —
це відділи з українців, але не українські. Вони не зв'язані з
українським зорганізованим світом, за ними не стоїть український
політичний чинник, бо в справах жадного з цих відділів не було німецької
політичної деклярації. Проллята українцями кров (наприклад, кров соток
українців у Сталінграді), не впливає на українсько-німецькі відношення і
на нашу ролю в світі. З двох способів постання армії — повстанської і
регулярної — ми є вповні за другим…
Щойно тепер приходить до частинної реалізації наших заходів. Чому
доперва тепер? Бо німці не хотіли допустити українців на політичну арену
навіть у найскромнішій мірі. Є дві німецькі системи щодо українців:
Еріха Коха, зовсім неґативна, і галицької влади, яка полягає на
компромісі між ідеєю райху і потребами інших народів. Обі ідеї поборюють
одна одну. На галицькому відтинку перемогла ідея співпраці, і це є
перший конкретний вилім в українсько-німецьких відносинах. Та нова
політика може бути точкою виходу до потягнень на Сході, якщо вона складе
іспит зрілости…
Цей скромний почин не задоволяє наших бажань, але це справа
сантименту. Холодний розум і тверезий життєвий і політичний реалізм,
піддержаний досвідом трьох літ, каже нам бачити дійсність такою, якою
вона є, а не розмальовувати її яскравими чи то темними фарбами, залежно
від нашого настрою.
Ми є за творенням Дивізії, бо цього вимагає український інтерес. Наші
користі такі: 1) ми включені в боротьбу з большевизмом не як безіменні,
2) ми входимо на політичну арену, хоча і в скромній формі, а навіть на
европейську, на світову, 3) ми рятуємо себе фізично, ми творимо зав'язок
армії, 4) це може бути точка виходу для дальших планів, 5) лише в цей
спосіб можемо творити під проводом українських старшин військову школу
для української молоді. Ця школа дасть здисциплінованість, послух,
одвертість, чесність, прямолінійність, почуття відповідальности і інші
вояцькі чесности. Наша боротьба з Москвою набере офіційних форм. А що
вийшло б, якщо ми не скористали б з цієї можливости? Перемогла б теза
Коха і Ґльобочніка. З цих причин беремося за справу, мимо того, що вона в
таких скромних формах і що вона в частині нашої суспільности відгомону
не найде.
Нема тут місця на неґацію, але потрібне якнайбільш позитивне
наставлення. Труднощі в реалізації цієї справи будуть і з сторони
німецької (течія Коха), і з сторони української…
А щодо нашої молоді високих шкіл, я говорив, між іншим, що якщо
вважаємо за доцільне висилати наших студентів вчитися у високих школах
Німеччини, то чому ми не мали б висилати молодих людей вчитися в німців
військового ремесла?
Цвинтар дивізійників. Золочівський район Львівської області
До цих міркувань треба ще додати. В час, коли приходило до
організації Дивізії, поразка німців була ясна. Але програна німців не
мала ще бути рівнорядною з виграною большевиків. Можна було мати надію,
що в Східній Европі прийде до хаотичних відносин, можна було мати надії
на десант західніх альянтів на Балканах, а в цих відносинах Дивізія
могла відограти ролю ядра української національної армії. Ми мали теж
деякі надії, що створення Дивізії може спричинити зміну німецької
політики на східньо-українських землях, що і на ці землі пошириться
«політика Вехтера», яка дозволить і за межами Галичини творити
українську силу, зокрема збройну.
Див. також
|
