Введення радянських військ в 1979
Афганська війна (1979—1989) — збройний конфлікт за участю Радянського
Союзу на території Афганістану: розпочався у грудні 1979 році і
тривав до 15 лютого 1989 року.
[ред.]
Політична
обстановка на початок війни
Афганістан завжди був однією з найбідніших країн
світу. Це було зумовлено насамперед географічним розташуванням країни, рельєфом місцевості (80 %
території — гори та безводні пустелі), а також особливостями релігійної свідомості афганських
племен. Афганці здавна сповідують іслам ханіфістського
напрямку, особливістю якого є аскетизм і консерватизм повсякденного життя. Традиційно
панівною елітою в афганському суспільстві були вожді пуштунських племен, верхівка духовенства, багаті землевласники, купці та нечисленний офіцерський корпус. Значна роль військовиків в
Афганістані була звичною для азіатської країни.
[ред.] 1950-ті
Король Захір-Шах наприкінці
50-х років дозволив великій групі офіцерів афганської армії
навчатись у радянських академіях. Саме офіцери, які повернулись із СРСР, були першими марксистами, що прагнули захопити владу і здійснити соціальні перетворення. Поряд із
військовиками на політичну арену вийшла університетська молодь, яка щиро
прагнула вирвати країну з лабет відсталості та бідності.
[ред.] 1960-ті
На початку 60-х років у Кабулі навчалися Бабрак Кармаль,
Наджибулла, Гульбеддін Хекматіар, Ахмад Шах Масуд, Бурхануддін Раббані.
Всі вони дійшли до висновку, що в умовах існуючого режиму еволюційним
шляхом перетворень не здійснити. Корумпований чиновницький апарат був
категорично проти будь-яких, навіть косметичних змін у державному
управлінні.
[ред.] Релігійний
фанатизм
Утворилося два угруповання — комуністів та ісламістів, які
поставили собі за мету збройним шляхом захопити владу. Комуністам із
допомогою радянських спецслужб вдалося в 1978 році
здійснити військовий переворот.
Відразу потуга їхніх радикальних перетворень зіштовхнулась із запеклим
спротивом афганського селянства, що не бажало
коритися кабульським «реформаторам». Особливе роздратування викликали
нововведення в галузі землеволодіння,
звичаєвого права і примусової ліквідації неписьменності.
Скориставшись непродуманими й різкими кроками комуністичного уряду,
ісламісти оголосили себе істинними захисниками мусульманських цінностей.
Саме іслам об'єднав різні племена та народності в боротьбі
проти кабульського режиму. Народно-демократична партія Афганістану розпочала репресії проти власного населення. Жертвами служби безпеки (ХАД) стали тисячі селян,
купців, вождів племен і релігійних об'єднань. У самій партії комуністів
точилися гострі суперечки щодо обраної стратегії і тактики побудови
суспільства нового типу.
[ред.] Війна
(1979—89)
У вересні 1979
року до влади в результаті двірцевого перевороту прийшов жорстокий
тиран Хафізулла Амін, репресивна політика котрого
не влаштовувала основну масу афганців. У країні фактично спалахнула громадянська війна, яка загрожувала
самому існуванню комуністичного уряду, — і вторгнення радянських військ в
Афганістан ставало неминучим. Оскільки в Кремлі Брежнєв фактично вже не міг
керувати імперією, ідея військового вирішення проблеми перепала шефу КДБ Юрію Андропову, людині,
яка навіть не спромоглась отримати диплом технікуму водного транспорту.
Шеф КДБ, у руках якого зосередилася виконавча влада, сама тоді ж
скористався нагодою очистити «авгієві конюшні» соціалістичного табору
від найбільш одіозних фігур, що компрометували комуністичну ідею.
Коли в січні 1979 року в'єтнамські війська блискавичним ударом
захопили Комуністичну Кампучію і прогнали до джунглів кривавих
диктаторів Пол Пота та Єнг Сарі — це
знаменувало генеральну репетицію перед майбутнім захопленням
Афганістану. У Політбюро ЦК КПРС було утворено так звану
«афганську
трійку», до складу якої увійшли Андропов, Громико й Устинов. «Трійка», в умовах надсекетності, наказала
міністру оборони Устинову, начальнику Генерального штабу Огаркову,
командувачу військами Варшавського договору Куликову,
начальнику відділу кадрів Шкадову, начальнику політуправління армії
Єпішеву, начальникові Головного управління оперативних операцій Варенникову та
першому заступнику начальника Генштабу Ахромєєву — підготувати план
військової операції. Маршали розробили операцію «Ш», яку мали провести
радянські війська без залучення військ центральноєвропейських держав.
10 грудня 1979 року міністр оборони СРСР
Устинов дав усне розпорядження Генштабу розпочати підготовку до
десантування елітної 103-ї
Вітебської дивізії, п'яти дивізій військово-транспортної авіації, а
також підвищити боєготовність двох (5-ї і 108-ї) мотострілецьких дивізій
у Туркестанському військовому
окрузі. Крім того, в ТуркВО і Середньоазіатському округах
було мобілізовано до армії 50 тисяч новобранців. Народне господарство
передало збройним силам понад 8 тисяч автомобілів. Війська і техніка підтягнулися до
кордону. Рішення про введення радянських військ в Афганістан було
прийняте на підмосковній дачі Брежнєва Сусловим,
Андроповим, Устиновим, Громико. Фатальне рішення було
ухвалено неповним складом політбюро. На той час Брежнєву виповнилось 73
роки, Суслову — 77, Андропову — 65, Устинову — 71, Громико — 70.
[ред.] Початок
війни
Селище моджахедів, зруйноване
радянськими військами (1986)
Рішення про введення радянських військ до Афганістану було ухвалене 12 грудня 1979 року на
засіданні Політбюро ЦК КПРС і оформлено секретною
ухвалою ЦК КПРС. Офіційною метою
введення було запобігання загрозі іноземного військового втручання. Як
формальна підстава Політбюро ЦК КПРС використовувало неодноразові
прохання керівництва Афганістану.
Військове угруповання, яке офіційна радянська пропаганда називала
виключно Обмежений контингент радянських військ (рос. ОКСВ),
опинилося безпосередньо втягнутим в громадянську війну, що розгоралася в
Афганістані, і став її активним учасником та головним збудником.
У конфлікті брали участь збройні сили уряду Демократичної Республіки
Афганістан (ДРА) з одного боку і озброєна опозиція (моджахеди, або
«душмани») — з іншою. Боротьба велася за повний політичний контроль над
територією Афганістану. Моджахедам в ході конфлікту підтримку подавали
військові фахівці США, ряду європейських країн-членів НАТО, а також пакистанські спецслужби.
25 грудня 1979 року почалося введення радянських військ в ДРА по
трьох напрямах: Кушка—Шинданд—Кандагар, Термез—Кундуз—Кабул, Хорог—Файзабад. Десант
висаджувався на аеродромах Кабул, Баграм, Кандагар.
До складу радянського контингенту входили: управління 40‑ї армії з частинами
забезпечення і обслуговування, чотири дивізії, п'ять окремих бригад,
чотири окремі полки, чотири полки бойової авіації, три вертолітні полки,
одна трубопровідна бригада, одна бригада матеріального забезпечення і
деякі інші частини і установи.
Афганська війна продовжувалася з 25 грудня 1979 до 15 лютого 1989 року,
тобто 3340 днів.
Перебування радянських військ в Афганістані і їх бойова діяльність
умовно розділяються на чотири етапи.
- 1‑й етап: грудень 1979 р. — лютий 1980 р. Введення радянських
військ до Афганістану, розміщення їх по гарнізонах, організація охорони
пунктів дислокації і різних об'єктів.
- 2‑й етап: березень 1980 р. — квітень 1985 р. Ведення активних
бойових дій, зокрема широкомасштабних, спільно з афганськими
з'єднаннями і частинами. Робота з реорганізації і зміцнення озброєних
сил ДРА.
- 3‑й етап: травень 1985 р. — грудень 1986 р. Перехід від
активних бойових дій переважно до підтримки дій афганських військ
радянською авіацією, артилерією і саперними підрозділами. Підрозділи
спецпризначення вели боротьбу з припинення доставки зброї і боєприпасів
із‑за кордону. Відбувся вивід 6 радянських полків на Батьківщину.
- 4‑й етап: січень 1987 р. — лютий 1989 р. Участь радянських
військ в проведенні афганським керівництвом політики національного
примирення. Продовження підтримки бойової діяльності афганських військ.
Підготовка радянських військ до повернення на Батьківщину і здійснення
повного їх виводу.
[ред.] Політичне
врегулювання
Пам'ятник радянським воїнам-«афганцям» у Києві
14 квітня 1988 року за
посередництва ООН в Швейцарії міністрами закордонних справ Афганістану і Пакистану підписані Женевські угоди про політичне
врегулювання ситуації в ДРА. Радянський Союз
зобов'язався вивести свій контингент в 9‑місячний термін, починаючи з 15
травня; США і Пакистан, зі свого боку, повинні були припинити
підтримувати моджахедів.
Відповідно до угод виведення радянських військ з території
Афганістану почалося 15 травня 1988 року. 15 лютого 1989 року з
Афганістану повністю виведені радянські війська. Виведенням військ 40‑ої
армії керував останній командувач контингентом генерал‑лейтенант Борис Громов.
[ред.] Втрати
За уточненими даними, всього у війні Радянська Армія
втратила 14 427 чоловік, КДБ — 576 чоловік, МВС — 28 чоловік загиблими і
зниклими без вісті. Поранення і контузії отримали більше 53 тисяч
чоловік. Медична допомога була надана 463 тисячам військовослужбовців.[2]
За оцінками незалежних дослідників втрати радянської армії склали до
140 тисяч убитими та до 350 тисяч пораненими[3][4].
За національним складом втрати склали: росіян - 6.888 чол., українців - 2.378 чол., узбеки - 1.066 чол., білорусів - 723 чол., татари - 442 чол., казахи - 362 чол., туркмени - 263 чол., таджики - 236 чол., азербайджанці - 195 чол., молдавани - 195 чол., чуваші - 125 чол., киргизи - 102 чол., народності Дагеста&
| 
